Інтерв’ю з бійцем АТО: Сергій Рачковський був одним з перших, хто пішов захищати Україну на Сході
Сергій Рачковський з Романова був мобілізований 20 березня 2014 року. Протягом року воював у складі 26 бердичівської артилерійської бригади, був членом екіпажу самохідної артилерійської установки. 9 березня 2015 повернувся додому вже зовсім іншою людиною.
- Ви потрапили в зону АТО одним з найперших мобілізованих. Ви бачили з чого все починалося і можете порівняти з тим, що є зараз. Що змінилося?
- Цей рік для мене був, наче одна мить. Шок і все. Спочатку взагалі не можна було зрозуміти, що діється. Відразу було складно, сім’я купувала бронежилет, передавала посилки з потрібними речами. Потім підключились волонтери – стало набагато легше. В першу хвилю мобілізації потрапило багато людей, які за станом здоров’я не могли потрапити в такі умови. Наприклад, коли привезли до нас пересувний рентген-апарат, виявилось, що серед нас є аж 6 хворих на туберкульоз. Були люди з епілепсією. Ну і звісно були алкоголіки й навіть наркомани. Їх швидко відсіяли і вивели зі складу бригади. Становлення нинішньої армії давалося дуже складно.
- В яких гарячих точках довелося вам побувати?
- Ми стояли в Луганському аеропорту – кожну ніч під обстрілом, потім були під Щастям на Веселій горі. Взагалі, це спочатку було дуже страшно, потім звикаєш до всього і тебе не хвилює чи ти в гарячій точці чи ні. Ти розумієш, що дороги назад просто немає.
- А як було витримати постійні обстріли? Невже не страшно?
- Звісно ми хвилювались, але до обстрілів так само швидко звикли. Ми на слух вгадували чим по нам стріляють і як далеко, знали скільки в нас є часу аби заховатись – 5-7 чи 10 секунд. З часом з’являлися такі люди, які навіть переставали ховатися під час обстрілів. На жаль, деякі з них, знехтувавши елементарними правилами безпеки, загинули.
- Багато ваших побратимів загинуло?
- В нашій батареї було 70 осіб, жоден не загинув, лише 5 поранені. Ми вірили в те, що ми щасливі. Ми й під обстрілами виходили від Луганського аеропорту – і жодного вбитого. Ми переїхали з дислокації – і туди втрапив снаряд. Але й особливість нашої бригади в тому, що ми артилеристи. Ми можемо цілити за 25 км. від точки свого розташування, ми не бачили ворога в лице, тож і втрат таких не понесли.
- Що було найважче?
- Та все було не легко. Слід розуміти, що артилерист – це важка фізична праця. Снаряд важить 46 кг, заряд до нього – майже 50. І все вручну треба зняти з машини, перенести, зарядити. А бувало таке, що на день ми робили по 100 вистрілів з однієї машини.
- Не було бажання все покинути і втекти?
- Побувши там хоч кілька днів ти розумієш, що просто мусиш там бути. Звісно, в нас були такі, хто втікав. В батареї було 2 дезертири. Кілька хлопців не повернулися після відпустки. В них просто не витримувала психіка. Багато хто приїхав за власним бажанням, але потім морально важко переживав все що коїлось. Але зрештою більшість з нас чітко розуміла, чому знаходиться там. Це війна, тут немає бути ні страху, ні емоцій. Ти захищаєш свою землю, свій дім, свою сім’ю, а за це варто ризикувати навіть власним життям.