До Дня Романова: коротка історія селища
Древній Романів безумовно виник задовго до того, як став згадуватися в письмових джерелах. Свідченням тому є і кількість населення, яка проживала в Романові на момент першої ревізії, і ряд інших побічних даних, до яких повернемося пізніше.
Першим документом, в якому згадується власне сам Романів є Литовська метрика ХV ст.. На жаль, в джерелі не вказана точна дата проведення опису поселення, лише можна припустити, що відбувалося це в період 1450-1475 років. Люстратор (ревізор) пише:
“К Житомиру село Романово. А в томъ селе двадцать и семъ данъников, што дань дають; а тые данъники дают дани десять колод меду; а иные люди новые, а и тые дають, коли ся медъ родить; а и туть мост чинивали; а две колоде меду и полтретя ведра меду у пустовских землях; а тые вси люди подымъщину дають. А в томъ же селе деветь поляниц, што земль не держать, а подымъщину дають; а слуга один подымъщины не даеть. А вси тые люди данные и поляници болкуновщину дають, с вола по три гроши. А с тыхъ же людей со всих идет осмь колодъ овса на городъ; а ключнику идет от дани копа грошей. А с тых же земль данных идет 24 куницы”.
З даного документу, який є актом люстрації (ревізії) Житомирського замку здобуваємо певну (хоч і небагату) інформацію щодо населення Романова, роду занять його жителів та розміру податків, які сплачували романівчани на утримання Житомирського замку. Основними заняттями були землеробство, скотарство та бортництво. Наявність одного слуги в селі говорить і про наявність заможного господаря, можливо урядника. Податки на утримання Житомирського замку сплачувалися в натуральному вигляді – медом, вівсом та повинностями, які відроблялися на відбудові мостів та Житомирської фортеці, яка досить часто в той час ставала об’єктом нападів монголо-татар. Основними податками були подимщина – податок на власників будинків – димів, та болкуновщина – податок на власників землі (податок з вола). Відсутність згадки про власника Романова свідчить про те, що на той час село було державним. Відомості про кількість данників – платників податків не дають відомостей про кількість населення в Романові взагалі, так як данники – за тодішнім звичаєвим правом, це виключно повнолітні особи чоловічої статі. Крім того в тексті згадуються «люди новые», які, як переселенці, податки не платять, а відповідно до обліку не взяті. Вірогідно саме ці перселенці частково були першими іноземними жителями краю, в основному поляками та німцями, переселення яких для освоєння пустуючих земель в цей час вже активно заохочувалось, в тому числі і звільненням від податків. Саме з цих переселенців беруть свої початки майбутні села-колонії та національні вулиці та кутки в Романові (німецька вулиця, єврейський куток, колонія Чехи та інш.).
Наступний документ, виданий щонайменше через 30 років, переводить Романів в нову категорію – в категорію приватних поселень. За своїм змістом він цілком заслуговує на те, що б привести його повністю.
V. 3 – 5. 7 іюня 1505 г.
Привилей п. Дмитру Александровичу на с. Романово въ Житомирскомъ повътъ”
Александръ.
Билъ намъ чоломъ намъстник Житомирскій, панъ Дмитръ Александровичъ и просилъ въ насъ села въ Житомирскомъ повътъ, на имя Романова, и зъ людьми и повъдилъ передъ нами, штожъ въ томъ селъ осьмнадцать человековъ данныхъ и тяглыхъ, а два слуги посельскихъ, а дани дей намъ съ той села дают сорокъ въдеръ меду пресного, а дванадцать лисицъ шерстію, а къ тому дей въ томъ селъ бобровые гоны. И мы, убачивши его къ намъ върную а пыльную службу, и хотячи его охотнъйшего и пыльнъйшого ку нашои службъ видъти, зъ ласки нашое, тое село Романово ему есмо дали зъ людьми и зъ даньми медовыми и лисичими и зъ бобровыми гоны и со всимъ съ тымъ, што здавно къ тому селу прислухало и какъ на насъ, на господара держано.
Писанъ въ Краковъ. Іюнь, 7 день. Индиктъ 8.
Приказъ маршалка дворного, намъстника Бълского и Утенского, князя Михайла Львовича Глинского”.
З документу видно, що королівським привілеєм Романів віддано у власність старості Житомирському Дмитру Олександровичу Кмиті, разом з людьми, які там проживали. Дмитру Кмиті надавалося право стягувати з жителів податки, які раніше стягувалися на користь Житомирського замку. В цей час ще існує за документами Романова волость і Романів визначається як її центр. Ревізії визначають що Романів дає на користь замку (Житомирського) грошову та медову служби. Пізніше фактично Романів як і майже вся округа переходить у власність сім’ї польських магнатів Острозьких, яким належала на Волині велика маєтність.
За ревізією 1545 року Романів адміністративно входить до Житомирського повіту, в ньому нараховується 80 дворів і належить він Іллі та Беаті Острозьким. В цих же матеріалах вказується середньо – статистична кількість жителів в одному дворі – 5. З цього виходить, що в Романові в той час проживало біля 400 чоловік. Співставлення з чисельністю мешканців інших населених пунктів приводить до висновку, що Романів був одним і з самих значних населених пунктів. Так, за тією ж ревізією в Житомирі (який вважався великим замком) в 1545 році було 186 дворів та 930 жителів. Тут же вказується, що в той час в місті переховувалися від монголо – татар жителі практично всіх навколишніх поселень і коли не враховувати їх, то в Житомирі було всього 82 двори і 410 жителів. Порівняння Житомира з його 410 жителями та Романова з 400 вказує на роль та значення Романова на Волині. Ревізія 1545 року показує, що до Житомирського замку Київського воєводства належить 8 значних осад, таких як Романів, Левків, Коростишів та інш., які належали Острозьким, Кмитам, та Тишкевичам. Вказується, що Романова волость “грошевая и медовая и на службе исправная”.
В 1616 році Романів належить знову Острозьким і його жителі відбувають державні повинності – 1 день роботи на землі та 2 дні роботи в лісі на тиждень.
В цей же час юридично виділяється адміністративна Романівська господарська волость, яка розміщена між річками Бобровка, Тетерів та Нивка. Тобто, за цим адміністративно-територіальним розподілом Романів вперше визначається формальним центром Романової волості та й сама волость вперше визначається вже не як Романова (хоча така назва в документах зустрічається ще довгий час), а як Романівська.
З 1701 року Романів більше як на два століття переходить у володіння родини Ілінських. Саме з цим відомим польським родом пов’язане небувале піднесення Романова, його велич і краса, відомі не лише в межах тодішньої Російської імперії, а й без перебільшення по всій Європі. Першим власником Романова (дідичем)стає Казимір Ілінський.
Але в ХVIII ст. Романів не вражав ні своїми розмірами, ні кількістю жителів. Так, за реєстром 1789 р. населення в селі Романові Чуднівської парафії Київської волості проживало 297 чоловіків та 207 жінок, що правда до цієї кількості не входили діти. Однак темпи зростання кількості населення вражали, вже в 1799 році кількість дорослого населення майже подвоїлася, і складала 997 дорослих осіб, серед яких 202 особи відносилася до чиншової шляхти. В «Ревизских сказках» (своєрідному переписі населення) за 1799 рік дається і детальний опис виробничої діяльності населення. Переважна більшість жителів Романова займалася землеробством, однак, серед романівчан був коваль, бондар, лісник, 2 урядовці та 2 представники духовенства (на жаль, не вказано яких конфесій). Однак визначальною була все ж православна віра, тому, що напевно перша релігійна установа – православна церква в ім’я святого Архістратига Михаїла була збудована на кошти протопресвітера Артемія Струтинського та місцевої православної громади в 1772 р.. Це була велика дерев’яна споруда, з окремою дзвіницею. „Słownik geograficzny kr6lestwa Polskiego” дає інформацію про існування в Романові з 1751 р приходської школи, де навчалося 70 дітей прихожан місцевої церкви.
Ян Каетан Ілінський не використовував Романів як місце постійного мешкання та розміщення своєї резиденції. В багатьох джерелах згадується, що Ян Ілінський використовував Романівський маєток, як місце полювання. За розповіддю Р. Афтаназі «староста Житомирський Ян Каетан Ілінський вперше в своєму житті вполювавши поблизу Романова ведмедя, побудував на тому місці палац», фактично віддавши його своїм синам.
Син Яна Каетана – Ян Станіслав, народився в 1755 році. З 1785 року знаходиться на службі при королівському дворі, ротмістр, а згодом – генерал-інспектор кавалерії. 16 листопада 1789 року нагороджений орденом св. Станіслава. Загинув 26 липня 1792 року під Маркузовом. Згодом другий син Яна Каетана, Юзеф Август, поставив в Романові пам’ятник Яну Ілінському у вигляді високої піраміди з граніту (залишки цього пам’ятника знаходяться біля «дубини» в Романівському парку) .
Молодший син Яна Каетана – Юзеф Август народився в Романові 18 серпня 1760 року. Навчався в Польщі та Австрії, після закінчення терезіанської академії в Відні деякий час служив при дворі австрійської імператриці Марії Антуанети. З 1788 року – шеф гренадерів і генерал-майор польської коронної кавалерії. 14 листопада 1789 року нагороджений орденом св. Станіслава, 1 травня 1792 року нагороджений орденом Білого Орла. В 1779 році Юзеф Август отримує титул графа Австрійського, а в 1798 році – титул графа Російського.
Саме після повернення Юзефа Августа до Романова містечко здобуває нове обличчя, який вирішив перетворити його на «Новий Рим». До Романівського маєтку в той час відноситься 17152 десятини землі, на якій були розміщені села Козара, Голубин, Врублівка, Шуляйки, Раці, Романівська Осада, Меленці, Войтовці та інші населені пункти. В околицях Романова було розміщено велику кількість невеликих примітивних промислових підприємств, таких як буди, поташні, гути, смолярні. В Романові працювали шкіряний завод, фабрика дерев’яних цвяхів та лісопильний завод. Польські джерела дають інформацію про наявність в Романові фабрики сукна та кількох парових млинів. В 1817 році на прохання Юзефа Августа царським указом Романову було присвоєно статус містечка та міське право, тобто право на міське самоуправління та запроваджено в ньому ярмаркові дні, що в певній мірі сприяло піднесенню його престижу. В цей же час в Романові проживало 7103 мешканці в 694 дворах селянських та 455 міщанських.
До батьківського двоповерхового палацу Юзеф Август добудовує третій поверх та два крила, в наслідок чого оновлена споруда набуває П-образної форми. Оздоблення палацу, його зовнішній та внутрішній вигляд, досить детально описані в численних спогадах, зокрема зятя Юзефа Августа – Генріха Стецького, Едварда Хлопіцького, Берліча Саса та інших.
Едвард Хлопіцький згадує, що триповерховий палац мав форму літери П, і був оточений 76 колонами на зразок коринфських. Гість палацу з захопленням розповідає про те, що можна було годинами блукати по чудовим лабіринтам коридорів, салонів, покоїв, сходів, галерей та оранжерей, банкетних залів.
В цілому палац складався з 156 окремих приміщень. Найбільшим видовищем палацу були два мозаїчні салони, які за багатством свого убранства могли позмагатися з найкращими королівськими залами
По обидві сторони палацу було два парки. Едвард Хлопіцький згадував, що це були найкращі з бачених ним парків. Від помешкання до них вели алеї італійські, лабіринти англійських “препишних” скверів. Особливо чудовий вигляд мав парк, розміщений зліва від палацу, який і сьогодні радує око, краса якого не знищена ні варварським відношенням майбутніх поколінь, ні безгосподарністю наших сучасників. В парку було насипано кілька штучних гір, названих Кальварією, викопано кілька штучних озер (Чорна Грабарка), висаджено незвичні для нашого краю дерева, такі як кримська сосна, туї, кедри та інш.. В цьому ж парку за палацом було розміщено приміщення театру та звіринець, в якому мешкало більше двохсот звірів.
Попереду палацу було облаштовано чудовий став з островом посередині, які на щастя збереглися по сьогодні. Острів – “Виспа” (пол.) особливо вирізнявся своєю красою, прикрашений скверами та численними квітниками. Посередині острова були розміщені альтанка зі столиком та лавочками для відпочинку та ряди кущів турецьких. Сквери та алеї рівними стрічками, прикрашені мармуровими статуями, йшли від центра до краю.
Також в Романові було дві досить великих оранжереї, в двох будинках, один з яких достояв до наших днів і лише в кінці 80-х був розвалений горе-перебудовниками (колишній Будинок піонерів). Саме ця оранжерея називалася померанчарнею. Від померанчарні до палацу та Виспи вели алеї “італійські”, лабіринти “англійських скверів” та кілька надзвичайно гарних садів.
Та не тільки палацом, парками і оранжереями славився тоді Романів. В містечку з 70-х років ХVIII ст. по 40-ві роки ХІХ ст. справді вирувало культурне життя, яке без перебільшення виводило Романів в рівень великих і значних культурних центрів не лише Волинської губернії, а й всієї Правобережної України.
Перші паростки культурного життя з’являються при Яні Каетані Ілінському. В 60-х роках він засновує в Романові капелу. Скрипалем до цієї капели граф запрошує відомого скрипаля Яна Лензі, відомого в Європі музиканта та композитора. Ян Каетан засновує в Романові театр. Щоправда на початку він лише віддалено нагадував театр в повному розумінні цього слова. Періодично, в основному на релігійні свята поблизу палацу, або ж в парку, на штучних горах Кальваріях влаштовуються театралізовані дійства, переважно релігійного характеру.
З появою в Романові Юзефа Августа театр набирає професійного вигляду, створюються оркестри, оперні та балетні трупи, до їх складу включаються професійні актори та музиканти. Так з 1801 року для керівництва капелою та оркестрами прибуває з Польщі відомий на той час композитор та музикант-скрипаль Ігнасій Фелікс Добржинський. Він збагатив репертуар балетною музикою, кантатами та релігійними творами. Перший оркестр був класичним по своєму складу і мав струнну та духову групи.
Другий оркестр складався з 11 одягнених у фраки граціозних музик, які грали на однотонових металевих рогах. Роги були різних діаметрів та довжини. Кожен ріг міг звучати лише однією нотою, а тому музиканти мали мати неабияку витримку та вміння, щоби в певний час зазвучала саме та нота, щоб такий оркестр звучав гармонійно та без фальші. За розповідями, деякі музиканти стояли протягом всього музичного твору, аби прозвучала його єдина нота. Мода на такі оркестри пішла від двору Ілінського в багато шляхетських дворів
Не лише розвагам, музиці та театру приділяв увагу Юзеф Август Ілінський. Бажаючи допомогти обездоленим та прагнучи зробити Романів культурним центром округи, граф підтримує ініціативу біскупа Віленського Яна Непомуцена Косаківського про відкриття навчального закладу для глухонімих дітей. Ідея полягала в тому, щоб приймати до інституту тільки глухонімих дітей, обох статей, християнської віри, віком від восьми до чотирнадцяти років. В 1806 році Ілінський на власні кошти засновує в Романові перший в тодішній Росії інститут для глухонімих дітей. Виділений на створення інституту фундуш був досить значним і складав 1 000 000 злотих, з яких 600 тис. з доходів власного маєтку направив на утримання персоналу, 400 тис. використано на придбання обладнання, бібліотеки та інш
В 1811 році граф Ілінський звертається до царя за дозволом на відкриття в своєму маєтку в містечку Романів єзуїтського училища або колегію. Отримавши дозвіл збудував за власні кошти для училища церкву, школу, книгосховище, пансіон. В різний період в закладі працювало від 14 до 17 ченців. Єзуїтську колегію очолив кс. Вінценти Рациборський, запрошений сенатором з Петербурга. Колегія працювала з 1813 по 1820 рік. В 1813 р., до новоствореного першого класу колегії вступило 17 учнів, які вивчали основи релігії, російську, польську та латинську мови, початки арифметики та географію. В березні 1820 р. єзуїти під тиском влади повернулися на батьківщину, а колегія припинила своє існування. Хоч і виступали проти колегії деякі представники тодішньої влади, учнями її були відомі в майбутньому люди письменник Юліуш Струтинській (Берліч Сас), політичний діяч Валеріан Врублевський, композитор Фелікс Добржинський, генерал Адам Ржевуський та інш.
7 квітня 1823 року з дозволу уряду Росії на місці єзуїтської колегії граф Ілінський створює пансіон для дівчаток. Серед черниць було чотири професора. Очолила пансіон Марія-Цецилія Холоневська.
Юзеф Август Ілінський, як вже згадувалося, був надзвичайно набожною людиною, і значну частину свого життя присвятив пропаганді релігії, зокрема римо-католицького обряду. Початком костьолу стала каплиця, створена в 1804 році графом Ілінським при палаці.
Після смерті Юзефа Августа Ілінського управління Романівським маєтком перейшло до його сина Генріха. Граф Генріх Ілінський був досить вправним господарем та добрим спадкоємцем і зумів підтримати в належному стані маєток та все те, що було при ньому. Відчуваючи попит промисловості, яка тоді перебувала на підйомі, в поташі, смолах, та деревному вугіллі Генріх відкриває мало не в кожному селі свого маєтку поташню, буду чи смолярню, та отримує дозвіл у губернатора на збереження за селянами повинностей по корчуванню лісу та переробці його. Також отримує право стягувати з селян плату за користування будівельним лісом та дровами. Саме йому, хоч і не на довгий час, вдалося відновити роботу театру, оркестру, балету, хоча і не в тій мірі, як це було при батьку. Так, в 1857 році ще згадується про релігійні театральні вистави та вокальний ансамбль і оркестр, які діяли при капличці в Романові.
В 70-х роках ХІХ ст. Романівський маєток переходить в управління дочки Генріха та Ядвіги Стецьких – Юлії. Зимою 1877 року, найімовірніше через несправність пічного опалення, згорів родинний палац Ілінських, а разом з ним багатющий архів родини та надзвичайно багато без перебільшення скарбів, надбань світової культури, які не мали і не матимуть ціни. Уцілілі меблі та картини граф Стецький подарував містам Полонному та Житомиру. Під час будівництва Почаєво-Богородицького храму в м. Полонному до Стецького звернувся священик Хойнацький з проханням продати палацовий годинник з бойовим механізмом для оздоблення храму. Порадившись з родиною, граф не продав годинник, а подарував, попросивши замість плати йому вислати 50 карбованців в Житомир, на користь Червоного Хреста.
В багатьох джерелах згадується палацова бібліотека та архів, розміщені на острові. Ян Дуклан Охоцький та Казимір Трухановський розповідають, що після смерті Юзефа Августа Ілінського справами бібліотеки та архіву відали внучка сенатора Ядвіга та правнучка Юлія, вони ж відмічають чудовий стан документів, які там зберігалися. Однак подальша доля і архіву, і бібліотеки невідомі, а безцінні джерела інформації, які там зберігалися, швидше за все розграбовані і на сьогодні втрачені.
На початку ХХ століття Романів являє собою містечко, Новоград-Волинського повіту, в якому нараховувалось 510 дворів та 1789 мешканців. Романів є центром волості, в якій крім містечка нараховувалось 17 населених пунктів, 694 селянських двори, 455 інших категорій та 7103 мешканці.
На зламі століть в Романові працювало кілька освітніх закладів, які розділялися за національною або релігійною ознакою. Так, в містечку працювали українські двокласне училище та церковно-приходська школа, дві єврейські талмуд-тори, польська школа та школа при Романівському костьолі (з 1916 р.), німецька та чеська школи.
В Житомирському обласному державному архіві зберігається документ, який дав початок існуванню самостійної парафії Римо-католицького костьолу в Романові, шляхом перетворення філіальної каплиці містечка Романів, що була підпорядкована Чуднівському костьолу в парафіяльний костьол. Приведу документ мовою оригіналу дослівно:
Предписание епископа о переименовании филии каплицы РОМАНОВ, Чудновского прихода, в самостоятельный приход, настоятелем которого назначить ксендза Скаковского.
Декабря 9 дня 1910 года.
Луцко-Житомирский Римско-католический епископ.
В Луцко-Житомирскую Римско-католическую духовную консисторию.
По соглашению съ господином Министромъ Внутреннихъ Делъ я филиальную каплицу Романовъ переименовалъ въ самостоятельный приходъ. В состав его входятъ села: Омыльное, Нивка, Марьяновка, Чвартое, Врублевка, Голубин, Корчевка, Сяберка, Козары, Каштановка, Романовка, Гордиевка, хуторъ Сущевича, Монастырекъ, Ожгево, Сынявка, Дреницкие хуторки, хутора Жеребицкий, Зузуля, Борейки, Гречаный, и Красносельский. Прихожанъ 5837. Предлагаю Консистории сделать надлежащее распоряжение, заготовить книги къ 1-му января. При томъ присовокупляю, что Министерство суммъ на содержание отпускать не будетъ. Приходомъ управлять будеть нынешний викарий кс. Скоковский Игнатий.
Епископъ.
В 1913 році, до майна костьолу також належали каплиця на кладовищі (колишня гробниця Ілінських ), будинок та хлів для сторожа.
За різними даними Романівський костьол було знищено радянською владою 1925 або ж 1927 роках.
В 1903 у Романові створено склозавод, власником та засновником якого був Генріх Стецький. Завод, не дивлячись на назву, швидше нагадував довгий дерев’яний сарай, та був досить примітивним підприємством. Відповідно не оснащений завод не давав віддачу, адже в 1906 р. прибутків не приносив, на заводі працювали 71 особа. В 1910 р. завод орендує товариство «Романовъ», в складі Розенфельда Давида Зейликовича та Манзона і Гольберг Липи Овсеєвича. В цей час на заводі працює 349 робітників у дві зміни.
На початку ХХ століття Романів являв собою досить велике, багатонаціональне містечко. Серед жителів Романова в 1903 р. було 4078 українців, 3390 євреїв, 2265 поляків, з яких 265 було чиншовою шляхтою, 312 німців, 147 чехів. Центр Романова був заселений переважно євреям, яким і належали в більшості розміщені тут в великій кількості лавки, корчми, шинки, цирульні та аптеки, швейні та взуттєві майстерні. Поляки-чиншовики були, як правило, землеробами, чим і пояснювалось їх розселення по околицям. Завжди згуртовані німці, які в Україні майже завжди селились окремими колоніями, і в Романові створили свою вулицю, де розмістили поряд з житлом і свої ремісничі майстерні, хоча, як розповідають старожили для німців було типовим і заняття землеробством.
В 1912 році в порівнянні з попередньою статистикою населення значно зросло. В цей час в Романові проживало 5645 жителів, серед яких 2599 євреїв.
В березні 1923 р. з Романівської та Миропільської волостей було утворено Миропільський район. Однак таке адміністративно-територіальне формування було визнано невдалим і вже в січні 1925 р. Миропільський район було ліквідовано, а до новоутвореного Романівського району ввійшло 70 населених пунктів, об’єднаних в 23 сільські ради. Цікавим був і національний склад населення Романова, за даними перепису населення 1926 р.. Українці становили 54,33 %, євреї 42,5 %, поляки 2,05%, росіяни 0,88%, німці 0,04%, чехи 0,16%.
10 грудня 1924 р. Постановою уряду Радянської України Романову було надано статус селища міського типу.
В 1927 р. з’їзд рад району прийняв рішення про назву району – Романівський район ім.. Дзержинського, і лише в 1933 р. рішенням ВУЦВК район був перейменований в Дзержинський, а райцентр в Дзержинськ.
Протягом 20-х років було повністю націоналізовано або ж кооперовано всі підприємства Романова та й району в цілому. Найбільшим промисловим підприємством був Романівський склозавод, на якому в різні часи працювало 540-610 робітників. Колишні кожевні, смолярні, деревообробні цехи та інші кустарні виробництва були перетворені на артілі та кооперативи.
Виникли перші колективні сільськогосподарські підприємства. Проте вважати колгоспний рух на Романівщині масовим – безпідставно. Створені в 1930-1931 рр. господарства ім. 10 – річчя Жовтня, «Комсомолець», «Комуніст» та інш. за тодішньою статистикою об’єднували лише 8% селян Романова. Темпи колективізації не те, що не задовольняли тодішня партійне керівництво, вони доводили його до крайньої, нічим не виправданої жорстокості.
Роздратування влади вилилось не лише в репресії проти окремих людей, а й акцію, яку нарешті Верховна Рада України визнала геноцидом комуністичного режиму проти народу – голодомор 1932-1933 років. Страшна біда, яка накрила Україну особливо страшно вдарила по Романівщині, довівши людей до відчаю, крайнощів.
Новою акцією влади, спрямованою на добивання селянства, на знищення споконвічного українського укладу стала Постанова “Про зселення хуторів” від 28.07.1935 р., в наслідок чого було ліквідовано хутірську систему і утворено Романів в сучасному його вигляді. Хуторян, які не бажали переселятися у вказані владою місця, було репресовано.
Відомо, що біда одна не ходить, слідом романівчан чекали випробовування репресіями.
В цей же час через територію району проходить будівництво стратегічної магістралі – Ленінград – Одеса. Будувалася вона руками тих же репресованих, і збудована вона на їх же костях. За розповідями сучасників, насипалася дорога в ручну, люди працювали доки могли стояти на ногах, коли ж падали, то їх дострілювали. Трупи закопували прямо в насип.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в Романові проживало 7127 мешканців. В селищі працювали Романівський склозавод, артіль «Суконпраця», мебельна артіль ім.. Комінтерна та цегельний завод, діяла створена в 1932 р. МТС.
10 липня 1941 р. Дзержинськ був окупований фашистськими військами. Період окупації змінив червоний терор коричневим. Впершу чергу окупанти знищували партійне та радянське керівництво, єврейське населення. Масового характеру набуло вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини.
3 січня 1944 р. військами 1-го Українського фронту Дзержинськ було визволено від окупантів. Збитки завдані окупантами були страшними. Розстріляно, закатовано понад 3 тисячі мирних жителів, 448 вивезено до Німеччини. Після визволення населення Дзержинська становило всього 4 тис. мешканців.
Відбудовується Дзержинськ швидкими темпами. Вже на початок 50-х років вийшли на довоєнну потужність склозавод, маслозавод, цегельний завод. Реорганізовуються сільськогосподарські підприємства. З десятка дрібних комун та артілей утворюється два потужних господарства – «Прогрес» та «Комсомолець».
ХХІ століття Дзержинськ зустрів в стані депресії. Розграбованими та знищеними постали Романівський склозавод, ПМК-30, ПМШБО, райспоживспілка, колгосп «Комсомолець». Ліквідовано, або винесено за межі району ряд районних установ та організацій (райвузол поштового зв’язку, відділення укртелекому та інш.).
В 2003 р. за ініціативою групи мешканців району, серед яких був і автор цих рядків, було проведено місцевий референдум, за наслідками якого селищу та району було повернуто історичні назви – Романів та Романівський район.
Історик-краєзнавець Олександр Кондратюк